Ukrainian People Magazine
15 год ·
«ВИЛІТАЛИ ОРЛИ З-ЗА КРУТОЇ ГОРИ…»
Капусту квасили після Покрови. Вже як боязке осіннє сонце накупалося до тремтіння — у малих і більших діжечках, виставлених накисати «під соління», і дід Андрій вихлюпнув його разом із водою під сором’язливу калину. Коли масними скибками, наче халва в сільмазівській «бумазі», темніє крізь голі яблуні зораний город. А кури зупиняються на перерізаній плугом стежці отетеріло, як перед водою. Після того, як цюкнув перший приморозок, висрібливши молоду траву, щоб знала, що осінь! Коли все-все з двору сховане, чи накрите, аби не «вдарило морозом»: і восковий «кальвій» у ящичках, і «лідія» гронами у старій «лужо́ній» оббитій на дні мисці; і рябі та оранжеві, наче спечені, кабаки, і в розтріпаній старій корзинці з лози «послідня угорка», яку я тягаю по одній цілісінький день, і їсти мені не хочеться! Усе — по клунях, сарая́х, чуланчиках, і лиш вона — капуста, наче добряча молодиця на возі, вмостилася на дошках під погрібником, красуючись, притрушена горіховим листям, що жовтіє по ще зелених величезних головах! Ото тоді й квасять! А тижнів за два перед тим: «Хай трохи морозу хопить», — каже, складаючи піраміду з капусти, наша дорога сусідка і «моя» бабуся Марія Свистунка, й дід, мовчки погоджуючись, попахкує цигаркою.
— Топити? — цим словом дід дає старт, а бабуся й рада, бо їй без горо́ду — конче треба інших масштабних дій. Масштаб — літня кухня, куди дідусь заносить у подертому рядні вишневого хмизу на розпал і кладе біля плити. Та так же, щоб ні натрусити, ні натоптати, «бо баба нам дасть»! Тоді — качанчиків, дрівець. А вже потім — її величність капусту: по дві за раз, бо велика й важка!
Покрученими від дояркування пальцями баба Марія, наче вмиваючи кожну голову, вправно оббирає верхній лист, і капуста біліє цнотливо, вивершена на столику. Перемиті миски, шатківниця, діжечка, каструля, товкачка, копистка, тертушка, дерев’яні «ночвоньки»… А я завзято тру моркву до «поки набридне». Морквина не поміщається в моїй дитячій долоньці, чвіркає оранжами, підфарбовуючи «петриківський розпис» на стіні. Плакат старенький, пожовклий, вірш із нього я знаю напам’ять, і перекрикуючи тертушку, з морквою за щокою «виразно» декламую: «Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі!»
— Та це ж пісня, — сміються старенькі. — Її співати треба, а не розказувати…
— А як вона співається?
— Як? — вив’язана біленькою хустинкою бабуся Марія, перемовчавши мить, заводить стиха своєї: «Вилітали орли з-за крутої гори…». Голос у неї молодий, дзвінкий, що — як заплющити очі — то здається, співає ота «дівчинонька», що згадується в кожній пісні… «Вилітали-буркотали, розкошів шукали», — підхоплює дід Андрій. Голоси їх зливаються, піднімаються кудись догори, до старого комина… У кухоньці стає ще затишніше й тепліше від того співу — аж так, що мені соромно жувати відкушену морквину. Я завмираю на своєму ослінчику, а старенькі виводять у два голоси про «літа молодії», що не вернуться, бо «не мають для чого»…
Поки пісня — в «ночвоньках», як називає їх бабуся, — вже повнісінько капусти: оттакенна білосніжна гора!
— Інко, а морква ж!
Я підхоплююся, та вже пізно! Дід Андрій розмашисто шурхає морквиною, з-під тертушки копичиться «жовто-гаряча», як олівець із моєї коробки, стружка. Не встигаю подавати миску за мискою. «Ех ти, помошниця наша миштательна!» — каже на мене дідусь, аж мені трохи соромно. Правда, ненадовго:
— Ба, а як ви знаєте, скільки солі — в капусту?
— Пучка знає…, — всміхається, не піднімаючи голови.
— А чого не можна разом з морквою жмака́ть?
— Бо пожмакане буде, — сміється бабуся…
Про те, нащо так багато капусти, я не питаю, бо квашену люблю, а оцю «Свистунівську» — найсмачнішу в світі — найдужче.
Бабуся змішує підсолену капусту з морквою, підтрушуючи руками. Дід товче в діжечку…
Осінній день котиться до вечора. Завмирає в моїй пам’яті й душі. Озивається рідними голосами — чистими й справжніми, як сама правда.
Інна Білоус
Взято з
https://www.facebook.com/groups/feed/